Просто будьте щасливими!

Новий рік - то 365 нових днів. Серед яких будуть не найкращі, а будуть просто чудові. Будуть теж такі, які не забудуться ніколи. Нехай тих чудових буде якомога більше. А ті, котрі не забудуться - нехай пам'ятаються лише щасливими подіями!
Здоров'я усім, щастя, радості, душевного спокою і добробуту!
З Новим роком!

Диво лише для чемних?

Той, хто в дитинстві шукав під подушкою подарунки від Миколая, ніколи не забуде це відчуття. Навіть не так важливо було, що під подушкою, як оте відчуття дива. Казки, в якій ти є учасником. Бо був чемним – і маєш пакунок.

Ми виросли. Але в казку віримо і надалі. Вибираємо подарунки для близьких. Ховаємо їх до часу у найдальші куточки, а потім вкладаємо під подушки, передаємо в Україну. І не тільки дітям, а й уже давно дорослим.

Біженці: чи можна втекти від себе?

Порушувати цю дражливу тему страшнувато. Надто тонка тут грань між правом і мораллю, між совістю і папірцем. Це питання ціни, яку варто платити за краще життя: чи може вона бути будь-якою? Філософствувати не буду, лише приведу кілька ілюстрацій з життя.

Читаючи стрічку новин  фейсбуківської групи українців у одній з багатих європейських країн, натрапила на цікаве питання. Жіночка, судячи з мови -  явно не зі сходу України, питалася, як правильніше мотивувати прохання про надання статусу біженця. Тобто, що написати в проханні, аби такий статус дістати.

Українці, руські чи вшистко єдно?

П’ять років тому мене в Польщі називали «рускою». «Robert ma ruską żonę» - так говорили про мого чоловіка. Коли намагалась пояснити різницю між Україною і Росією – махали рукою: «Wszystko jedno…» Я, кінець кінцем, теж махнула на то рукою, зрештою, бабуся моя була росіянкою. Щось там від «рускої» в мені є… Хоч часом було дуже прикро. Наприклад, свекруха одного разу повела мене на базар, де, за її словами, «торгують українки». Виявилось, то були цигани. З свекрухою була проведена освітня робота, хоч, певно, допомогло не дуже.

Коріння і листя емігрантської долі

Людина повинна знати, хто вона. Де її дім і коріння. Котрий народ є отчим. І яка країна – рідною.

Колись, 5 років тому, на кордоні України з Польщею я просила долю, аби ця країна була доброю до мене. Бо я їхала сюди, аби залишитись назавжди. Позаду були квітучі українські сади, а попереду – яскраві автостради Європи…

Поїздка додому: відпочинок чи стрес?

Скоро почнеться час передсвяткових поїздок додому. Українці з усіх кутків світу куплять тисячі білетів до рідного краю. Сядуть в тисячі автомобілів, літаків і автобусів і замріються  у передчутті дому... А вже через якийсь час будуть повертатись назад. Чи ті поїздки завжди виправдовують сподівання? Чи відпочивають наші тіла і душі у рідному домі? Поряд із солодкими спогадами і довгожданими зустрічами нас чекають ще кілька стресогенних факторів, які, скажімо так, трошки отруюють нам таку очікувану поїздку:

Пам'ять не знає кордонів. Для тих, хто не вдома

Сьогодні в багатох християнських країнах люди ідуть на могили померлих, аби засвітити свічку пам'яті. Але величезна частина українців не має можливості піти на цвинтар, аби постояти біля могил дорогих людей. Вони надто далеко. Доля чи недоля загнали українців на чужину - не так важливо. Але ностальгія часто атакує в такі дні - коли хочеш бути вдома.

Патріотизм з-за кордону: блюзнірство чи любов?

Вчителі хворіють на серце й на горло. Перукарок болить хребет. А емігрантів чіпається така професійна хвороба як "патріотизм". От виїжджають, акліматизовуються в приязному кліматі – і починають посилено любити Україну.

Чіпляють на робочий стіл і заставку телефону картинку в жовто-блакитних барвах. На дзвінок ставлять гімн України. Ходять у вишиванках по Нью-Йорку і Варшаві (добре, що тепер в моді етностиль). Хоч вдома вишиванок не мали і на заставці були квіточки і круті тачки.

Емігрант вчить, як на світі жить, чи чому не люблять емігрантів

Колись в далеких 90-х, коли в зарплату видавали лампочками і ялинковими прикрасами, а памперси були розкішшю, моя знайома вийшла заміж в круту європейську столицю. Приїжджала додому вона рідко, зате її мама їздила в гості досить часто і по приїзді тероризувала сусідів і знайомих незмінною темою: «А от у Франції…» По двох хвилинах спілкування з нею співрозмовник починав ненавидіти і Францію, і екзальтовану маму.  «А от у Франції» все було геніальне: медицина, продукти, транспорт, одяг. Там також були наймудріші люди, до котрих українцям – як до неба пішки. Діти були здоровішими, повітря – чистішим, трава – зеленішою.

Чи обов'язково зустрічати рідних з дороги?

Це не мій текст. Я просто переклала статтю Наталі Радулової, і переповім її, бо хочу, щоб це прочитало якомога більше українців. І особливо - українок.

"Я познайомилась в  літаку з однією милою жінкою та її братом. Коли літак приземлився, вони запитали, чи хтось мене зустрічає  в аеропорту. Я згадала слова чоловіка: "Бери таксі з аеропорту, не торгуйся". "Ні, - відповіла я, - ніхто".

Прекрасний світ: Віденська опера та братиславська кава

В варшавському аеропорту пасажирів літаків зустрічає велетенський рекламний напис «I...taki  świat jest piękny!» (І таким світ є прекрасним!). І, хоча то лише реклама туристичної фірми, та моя знайому, наприклад, ті слова зворушили до сліз. Думаю, не тільки її. Може, тим, хто відривається від землі і бачить її красу згори, та велич видніша і помітніша.

Подорож літерою «W»: депресія і ейфорія емігранта

Українець, котрий потрапляє за кордон і залишається там надовго, переживає справжній емоційний шквал. Десь на просторах Інтернету прочитала, що початки життя на чужині можна порівняти до форми літери «W». Уявним олівцем спробуємо повторити її кшталт, а заразом і криву наших емоцій по приїзді в чужу країну.

Фільм без субтитрів. Моя твоя не понімай…

 Колись, читаючи «Без язика» Короленка, я співчувала головному герою. Українець з глухого села, змушений жити в Америці, губиться в Сполучених Штатах. Віднаходиться аж після того, як починає трохи говорити англійською. Тоді я навіть близько не розуміла, яка це проблема. А мовний бар’єр, виявляється, винятково складний до поконання. А саме за ним починається свобода.

Українець, котрий приїхав у іншу країну, подібний до немовляти (буквально, яке влучне слово! J). Він не мовить, не розуміє, не читає, не пише. А в суспільстві гомо сапієнс ці вміння важливі просто надзвичайно. Життєво важливі.  Це на батьківщині мова здається чимсь природнім і простим. І тільки за кордоном реальність просто висмикує землю з-під ніг, забираючи мову.

Стріт в’ю – прогулянки рідним містом

 Коли Папа Римський Іоан Павел ІІ вперше після довгих років прилетів на батьківщину – то одразу біля трапу літака поцілував рідну польську землю. Був час, коли мені хотілось зробити так само. Адаптація за кордоном минала важко, і сіро-коричневі краєвиди українських доріг здавались такими до болю рідними, такими дорогими… Ті часи минули. Разом з тугою. Прижилася тут, і часом, від’їжджаючи додому, починаю скучати за моїм польським домом. Та часом так хочеться прогулятись вулицями рідного міста. Зустріти знайомих, друзів. Побачити рідний дім. Тоді заходжу в гуглкарти , шукаю своє місто і тягну з правого нижнього куточка жовтого чоловічка та опускаю його на  вулицю, позначену синім кольором.

Важкі вироки закордону. Для тих, хто нас любить

Коли я вперше їхала з України в світле майбутнє закордону, на вокзалі мене проводжали батьки і син. Вони знали, що я не їду на заробітки, не буду поневірятись по зйомних квартирах і бараках. Але знали теж, що повертатись буду лиш в гості. Крізь вікно автобусу я бачила, як мама витирає сльози, як тато тримає її за руку, як син злякано махає мені рукою… Я теж плакала. Та вже через кілька годин мене засліпили яскраві вогні Європи. А мої рідні залишились там, у малому містечку. Щоб чекати на мене.

Отак ми їдемо. А вони залишаються. Ми мусимо. Мусимо заробити грошей, щоб вони жили достойно. Мусимо використати свій шанс. Мусимо, справді. І хто б із цим сперечався… Часом вибору у нас немає. Але як пробачити собі, своїй долі і своїй країні оту останню картинку у вікні автобуса?

Коли сумно, послухайте...(пісня іммігрантки)

Коли я врешті потрапила на омріяний мюзикл "Метро" (білети купувала за півроку), була до сліз враженою цією піснею. Як вона виразно описує стан, котрий часом накочується на мене, в найгірші дні мого життя за кордоном, далеко від дому. Ні, я не шкодую, що виїхала. Просто часом буває настільки самотньо, що насправді відчуваєш себе тут, наче за склом...

Усі питають, звідки ти і що робиш
Їм вистачає, що маєш ім"я.
Не пробуй розповідати їм про себе,
Бо замість тебе вони бачать лише лице

Ностальгія за таранькою (гастрономічні спогади українців)

Перша реакція на розкіш закордонних продуктових супермаркетів – покуштувати всього, чого ще не пробував. А коли уже вдосталь накуштуєшся – починається туга за українськими продуктами. Коли додому далеко і купити заповітні продуктові спогади не вдається – українець починає впадати в ностальгію. Вишукує продукти в Інтернеті, намагається приготувати сам, замовляє через родичів і знайомих… А коли омріяна їжа нарешті в руках – нас охоплює така дитяча радість, накочуються такі спогади….

Земляк земляка бачить здалека?

У вихідні в натовпах великих європейських міст і на вулицях селищ  спацерує безліч українців і українок. Поляки відрізняють недавніх приїжджих наших земляків непомильно і  одразу. Я також бачу земляків-новачків здалеку. І якось не задумувалась: а по чому можна отак зразу відчути Україну? Одяг? Зачіска? Прикраси? Вираз обличчя? Поведінка? Вирішила влаштувати опитування в кількох фейсбуківських групах українців за кордоном.

Роксолана проти Роксани

Так уже склалось, що українців в Європі щораз прибуває. За час, прожитий у Польщі, мені довелось бачити різних українців. Їх стосунок до польського суспільства можу окреслити трьома термінами: ізоляція, відречення і асиміляція.

В моєму селі є великі теплиці, на котрих працюють в основному українці, корейці, філіппінці та інші чужинці. Власникам, видно, вигідно платити іноземцям. Поляків там мало, лише на керівних посадах. Та зараз я не про це. На прикладі тих теплиць добре видно поведінку іноземців в чужій країні.

"Бути ніким" там чи тут?

Років з 15 тому, коли всі підряд виїзджали за кордон, я була впевнена, що нікуди ніколи не виїду. Так, за місячну зарплату можна було прожити тижнів два. Так, одягалась я переважно на "беушці". Так, м"ясо купувалось лише на неділю. А риба - лише на свята. Мене принижували в чергах та державних інстанціях, вимагали хабарів в лікарнях. Але я свято вірила, що отут я - людина. А отам - буду ніким.

Україна. Подорож в минуле?

Рівнесенькі польські дороги ведуть наш автобус до митниці. Кілька годин між двома країнами - і ми в Україні. Виїзджаємо. Міняємо сімки в телефонах. А у вікна заглядає рідна земля. Я тут росла, жила, працювала, кохала колись давно... Автобус трясе по вибоїнах рідних доріг, при трасах - напіврозвалені зупинки придорожніх сіл з бабусями в білих хустинках... Україна...